Вероніка Іванова

Я був би радий спілкуванню навіть із небезпечним противником, аби не розмовляти самому із собою. Не тому, що співрозмовник - ніякий, а тому що прокручувати в голові одні й ті ж спостереження, що іноді обзаводяться (або ж втрачають їх) гіпотезами, які пояснюють все або зовсім нічого, - справа невдячна. Після години посиленої роботи мозок починає натужно рипіти і недобрим словом поминати свого настирливого господаря. Простіше кажучи: перенапружується.

Ранок не настане, якщо увечері сонце не сховається за обрієм.

Повз мене стежкою життя знову пролягли чужі сліди, які цілком могли б злитися в моїх. Але я не дозволив.

Пам'ять - не найкраща супутниця, вона весь час тягне назад, коли треба йти вперед.

— Постарайся забути про погане, — порадила жінка. Я підморгнув: — Погане забувати не можна, поважна пані: як же дізнатися про добре, якщо не пам'ятаєш, як виглядає погане?

Деякі подробиці краще дізнаватися поступово. Щоб уникнути різкого завороту мозку.

Якщо вибирати нема з чого, це може означати, що вибір не потрібен.

Якщо жінка дивиться на вас сердито і звинувачуючи, це зовсім не означає, що вона чимось незадоволена. Єдине про що кричить такий погляд:«Ну, скажи що-небудь! Почни розмову! Ти ж розумієш, що я не можу порушити мовчання першою!

Запитуєте, бо хочете знати чи тому що не хочете думати самі?

Слова, навіть наймудріші і найпрекрасніші, не завжди можуть описати те, що легко і просто виразить погляд. На жаль? На щастя? Не знаю. Іноді приємніше сховатися за пологом вишуканих фраз, ніж видати те, що відчуваєш, випадковою тінню, що промайнула в очах.