Владислав Шпільман

Коли Дефо створював ідеальний образ пустельника — Робінзона Крузо, він все ж таки залишив йому надію на зустріч з людьми, і одна лише думка про можливість близької зустрічі підтримувала його і втішала. А мені від людей, коли вони наближалися до мене, доводилося ховатися під загрозою смерті. Щоб вижити, я мав залишатися один, зовсім один.

Життя потекло по двох руслах: першому, де відповідно до нових законів люди повинні були працювати з ранку і до вечора, при цьому харчуючись майже впроголодь, і другому - протизаконному, що дає казкові можливості збагачення, з відмінно розвиненою системою торгівлі доларами, діамантами, борошном, шкірами чи фальшивими документами, щоправда, під дамокловим мечем смертної кари, зате з розвагами у розкішних ресторанах, куди їздили на рикшах.

Діти намагалися закликати до совісті перехожих, переконуючи:«Ми справді дуже, дуже голодні. Ми вже давно нічого не їли. Дайте нам шматочок хліба чи бодай картоплю чи цибулину, щоб дожити бодай до завтрашнього дня». Але майже ніхто не мав цієї однієї цибулини, а тих, у кого вона була, — не було серця. Війна перетворила його на камінь.

На цей раз мені для різноманітності доведеться викуповувати своє життя грою на роялі.

Спочатку загальне обурення з приводу членів польського уряду та армійського командування, що втекли за кордон і кинули країну напризволяще, було сильніше, ніж ненависть до німців. З гіркотою згадували слова маршала (Мається на увазі Ю. Пілсудський. Ред.), Який обіцяв не віддати ворогові навіть гудзики від мундира. І справді — не віддав, бо забрав мундир із собою, коли втік із Польщі.

Але ніщо не могло зробити нашою сором'язливою та підсвідомою, майже тваринною радістю, що ми самі живі і вже поза небезпекою. У цій новій реальності все, що ще місяць тому було стійкою цінністю, втратило значення. А те, що до цього не заслуговувало на жодну увагу, зайняло нове, невластиве йому важливе місце: гарне і зручне крісло, затишна, облицьована білим кахлем піч, на якій приємно зупинити свій погляд, скрип підлоги, що долинає з квартири над нами, — ознаки нормального життя, домашнього затишку.

«Ви заявляли, що ви — цивілізований народ, а в мене, артиста, відібрали все, що я мав, — мою скрипку».

Якби німці вирушали на той світ так швидко, як їм вдавалося багатіти! Банди німців все частіше вривалися в квартири, де жили євреї, забираючи всі цінні речі та меблі та вивозячи їх вантажівками. Охоплені страхом люди намагалися позбавлятися всього, що залишилося, залишаючи лише те, що не могло б нікого спокусити.

У Варшаві розпочалися перші облави. Спочатку їх проводили невміло, ніби соромлячись цього поки що незвичного способу мучити людей. Та ще тим, хто це робив, бракувало досвіду.

У мене був інший, досить специфічний привід для засмучення: я залишив у кімнаті на столі авторучку і годинник — усе своє багатство. Я розраховував продати ці предмети, і якби мені вдалося втекти, то на виручені гроші я зумів би протягнути кілька днів, доки друзі допоможуть якось влаштуватися.