Владислав Шпільман

Діти намагалися закликати до совісті перехожих, переконуючи:«Ми справді дуже, дуже голодні. Ми вже давно нічого не їли. Дайте нам шматочок хліба чи бодай картоплю чи цибулину, щоб дожити бодай до завтрашнього дня». Але майже ніхто не мав цієї однієї цибулини, а тих, у кого вона була, — не було серця. Війна перетворила його на камінь.

На цей раз мені для різноманітності доведеться викуповувати своє життя грою на роялі.

Спочатку загальне обурення з приводу членів польського уряду та армійського командування, що втекли за кордон і кинули країну напризволяще, було сильніше, ніж ненависть до німців. З гіркотою згадували слова маршала (Мається на увазі Ю. Пілсудський. Ред.), Який обіцяв не віддати ворогові навіть гудзики від мундира. І справді — не віддав, бо забрав мундир із собою, коли втік із Польщі.

Але ніщо не могло зробити нашою сором'язливою та підсвідомою, майже тваринною радістю, що ми самі живі і вже поза небезпекою. У цій новій реальності все, що ще місяць тому було стійкою цінністю, втратило значення. А те, що до цього не заслуговувало на жодну увагу, зайняло нове, невластиве йому важливе місце: гарне і зручне крісло, затишна, облицьована білим кахлем піч, на якій приємно зупинити свій погляд, скрип підлоги, що долинає з квартири над нами, — ознаки нормального життя, домашнього затишку.

«Ви заявляли, що ви — цивілізований народ, а в мене, артиста, відібрали все, що я мав, — мою скрипку».

Якби німці вирушали на той світ так швидко, як їм вдавалося багатіти! Банди німців все частіше вривалися в квартири, де жили євреї, забираючи всі цінні речі та меблі та вивозячи їх вантажівками. Охоплені страхом люди намагалися позбавлятися всього, що залишилося, залишаючи лише те, що не могло б нікого спокусити.

У Варшаві розпочалися перші облави. Спочатку їх проводили невміло, ніби соромлячись цього поки що незвичного способу мучити людей. Та ще тим, хто це робив, бракувало досвіду.

У мене був інший, досить специфічний привід для засмучення: я залишив у кімнаті на столі авторучку і годинник — усе своє багатство. Я розраховував продати ці предмети, і якби мені вдалося втекти, то на виручені гроші я зумів би протягнути кілька днів, доки друзі допоможуть якось влаштуватися.

І в далекому минулому, коли народи були вже пов'язані з християнством, а своїх владик називали помазанцями Божими, все було так само, як сьогодні, коли очевидний відхід від християнства. Мені здається, людина приречена робити більше зла, ніж добра. Любов до ближнього – це найвищий ідеал на землі.

Він годинами грав на скрипці, знайшовши у ній собі притулок реальності. (…) «Це нічого не означає! Все одно найпізніше через місяць тут уже будуть союзники!» Ця незмінна відповідь на всі питання допомагала тоді батькові уникнути навколишньої дійсності в неземному світі музики, де йому було найкраще.