Норвезький ліс

Таке почуття, що завдяки тому, що тебе зустрів, зміг трохи полюбити цей світ.

Хоч би якою була істина, неможливо заповнити втрату коханої людини. Ніяка істина, Ніяка щирість, Ніяка сила, Ніяка доброта не можуть заповнити її. Нам залишається лише пережити це горе і чогось навчитися, Але ця наука ніяк не знадобиться, коли настане черга наступного раптового горя.

— Любиш самотність? — спитала вона, підпираючи руками щоки. — Поодинці подорожуєш, поодинці їж, сидиш на заняттях осторонь усіх. — Я не люблю самотності. Просто не заводжу зайвих знайомств, - сказав я. — Щоб у людях вкотре не розчаровуватися.

Не звертай ні на кого уваги і якщо думаєш, що можеш стати щасливим, не втрачай цього шансу і будь щасливим. Як я можу судити з власного досвіду, у житті таких шансів буває раз, два – і обчевся, а проґавивши їх, шкодуєш потім усе життя.

— Виходить, хворі та персонал можуть просто помінятися місцями. - Саме. Здається, ти починаєш розуміти структуру цього світу.

Просто мені сумно. Дуже сумно. І перед тобою незручно. Я лише вимагаю від тебе і нічого не даю натомість. Кажу що на думку спаде, викликаю, тягаю за собою. Але ти єдиний, з ким я можу собі таке дозволити.

Я вперше випробував на собі таку тяжку та сумну весну. Чим так, краще б лютий повторився тричі.

Я не хочу лише спати з тобою. Я хочу одружитись, щоб ділити з тобою все, що в тебе всередині.

Звичайний опівдні в університеті. Однак, споглядаючи цей краєвид, я ось про що подумав. Люди виглядають щасливими, кожен по-своєму. Я не знаю, чи щасливі вони насправді, чи просто виглядають такими. У будь-якому разі, посеред славного півдня наприкінці вересня люди здавались щасливими, і мені було сумно як ніколи. Здавалося, я один не вписуюсь у цей краєвид.

Один бути ніхто не любить. Просто силоміць нікого з собою спілкуватися не змушую. Від цього одні зневіри.