Норвезький ліс

— Любиш самотність? — спитала вона, підпираючи руками щоки. — Поодинці подорожуєш, поодинці їж, сидиш на заняттях осторонь усіх. — Я не люблю самотності. Просто не заводжу зайвих знайомств, - сказав я. — Щоб у людях вкотре не розчаровуватися.

Не звертай ні на кого уваги і якщо думаєш, що можеш стати щасливим, не втрачай цього шансу і будь щасливим. Як я можу судити з власного досвіду, у житті таких шансів буває раз, два – і обчевся, а проґавивши їх, шкодуєш потім усе життя.

— Виходить, хворі та персонал можуть просто помінятися місцями. - Саме. Здається, ти починаєш розуміти структуру цього світу.

Просто мені сумно. Дуже сумно. І перед тобою незручно. Я лише вимагаю від тебе і нічого не даю натомість. Кажу що на думку спаде, викликаю, тягаю за собою. Але ти єдиний, з ким я можу собі таке дозволити.

Я вперше випробував на собі таку тяжку та сумну весну. Чим так, краще б лютий повторився тричі.

Я не хочу лише спати з тобою. Я хочу одружитись, щоб ділити з тобою все, що в тебе всередині.

Звичайний опівдні в університеті. Однак, споглядаючи цей краєвид, я ось про що подумав. Люди виглядають щасливими, кожен по-своєму. Я не знаю, чи щасливі вони насправді, чи просто виглядають такими. У будь-якому разі, посеред славного півдня наприкінці вересня люди здавались щасливими, і мені було сумно як ніколи. Здавалося, я один не вписуюсь у цей краєвид.

Один бути ніхто не любить. Просто силоміць нікого з собою спілкуватися не змушую. Від цього одні зневіри.

Іноді мені стає нестерпно сумно, але в цілому життя тече своєю чергою.

Найголовніше — не падати духом... коли стане не під силу, і все переплутається, не можна впадати у відчай, втрачати терпіння і тягнути абияк. Потрібно розплутувати проблеми, не поспішаючи, одну за одною.