Нудота

Якби я міг перестати думати, мені стало б легше. Думки — ось від чого особливо нудно... Вони ще гірші, ніж тіло. Тягнуться, тягнеться без кінця, залишаючи якийсь дивний присмак.

Життя набуває сенсу, якщо ми самі надаємо його йому. Спочатку треба почати діяти, за щось взятися. А коли потім роздумуватимеш, відступати пізно — ти вже зайнятий справою.

Тому що мої думки не вдягаються в слова, найчастіше вони залишаються пластами туману. Вони набувають невиразних, химерних форм, набігають одна на одну, і я відразу їх забуваю.

Стемніло, місто запалює перші вогні. Господи! Як він захлеснуть природою, незважаючи на всі його геометричні лінії, як тисне на нього вечір. Звідси це так… так впадає у вічі. Невже один я це бачу? Невже немає ніде іншої Кассандри, яка ось так само стоїть на пагорбі і бачить біля своїх ніг місто, поглинене утробою природи. А втім, яка мені різниця? Що я можу сказати?

Я відчував таку відчайдушну самотність, що хотів було накласти на себе руки. Утримала мене думка, що моя смерть не засмутить нікого, нікого на світі і в смерті я виявлюся ще самотнішим, ніж у житті.

Статися може все, що завгодно, все, що завгодно, може статися.

Існування – ось чого я боюся.

Предмети не повинні нас турбувати: адже вони не живі істоти. Ними користуються, їх кладуть на місце, серед них живуть, вони корисні – от і все. А мене вони турбують, і це нестерпно. Я боюся вступати з ними в контакт, ніби вони були живими істотами!

Мені так подобалося вчорашнє небо – стиснуте, чорне від дощу, яке притискалося до шиб, наче смішне зворушливе обличчя.