Книга / твір

— А ти не чув, що скромність прикрашає людину? - Тільки від убогих. Може, смиренні люди і цінуватимуться в майбутньому, але поки що світом правлять марнославні.

Невже насильство викликає лише насильство? Невже в людства таке криваве обличчя, і воно носить на плечах, як демона, що прикривається, привид відчаю і смерті?

— Коли я бачив тебе востаннє? - Два тижні тому. — Та я не про те. До цього. — П'ять років тому… Тоді я була напівголодною та зовсім розгубленою. - А тепер? — Тепер я теж голодна, але сповнена рішучості.

Немає більших багатств на землі, ніж дружба та взаємини між людьми. Будьте добрим другом для всіх, кого ви зустрічаєте. Будьте там, де ви потрібні іншим. Приймайте людей. Любіть людей. Любіть незалежно від того, чи вони відповідають вам взаємністю. Не чекайте, поки хтось інший зробить перший крок. Будьте відкритими для всіх. Що ви можете втратити, окрім своєї самотності?

Людська історія була б надто дурною штукою без духу, який внесли до неї безсилі.

Деякі вважають, що разом проводять час, хоча насправді просто живуть під одним дахом. Вони поряд: в одному і тому ж будинку, в один і той же час, але вони не разом.

На спустошеній зливою вулиці ніхто не став свідком його поразки.

Жінки, які мали значення в моєму житті, знали моє минуле.

Я дуже намагалася позбутися звички постійно плакати. Якось увечері, в черговий раз згорнувшись калачиком на дивані в кутку, в черговій істериці після чергового раунду похмурих роздумів, я запитала себе: "Поглянь на себе, Ліз, чи можеш ти змінити хоч щось?" І зробила єдине, на що була здатна: встала і, не припиняючи плакати, почала балансувати на одній нозі посеред кімнати. Мені хотілося довести собі, що я все ще хоч трохи контролюю ситуацію: нехай мені не під силу зупинити сльози та похмурий внутрішній діалог, я принаймні можу битися в істериці, стоячи на одній нозі. Хоч щось спершу.

Адже в ті часи вважалося, що прихильності принців і принцес повинні спрямовуватися заздалегідь шляхом, вигідним їх коронованим батькам і вихователям.