Фільм

— Ти колись була закохана? - Не думаю. — Хочеш, щоб я тобі описала це почуття? - Ну добре... - Ти пам'ятаєш, як їхала зі мною в машині швидкої допомоги після того, як я намагалася накласти на себе руки? - Звісно. — Ось яке це почуття.

Смішно, як наше минуле впливає на нас, наше минуле не відпускає нас, навіть коли ми дорослішаємо. Минули невдачі та розчарування, навіть перемоги утримують нас. Вони переслідують нас, як привиди, або відвідують, як старі друзі.

Кажуть, добрі люди бувають, я намагаюся ввібрати цю мудрість.

— То що ж ви такі спокійні? - Я або вмираю, або ні. Не те, що я хотів би померти, але переживання нікого ще, начебто, не вилікували.

— Ви так віддані один одному. Невже ви ніколи не сваритеся? - Ніколи. Я просто не бачу сенсу двом закоханим говорити один одному гидоти. — Я казав колись те саме саме цьому шматку гівна.

- Подивися на себе, ти ж герой Хенкок! - А мені на це насрати!

— Дін... ти мене... — І ти мене... — Хлопці, може, поїдемо, га? А то я зараз розривуся!

- Давай я сумки понесу! - Ні! - Ти ж жінка! - Я жінка! А ти - мати!

Я — жінка, яка хоче кохання. Справжньої, божевільної, незручної, всепоглинаючої. Такого кохання, коли двоє ні на секунду не можуть одне без одного.

Ти думаєш, що моя реакція та сила тут, у цьому світі, залежить від м'язів? Ні. Я навіть повітрям не дихаю.