гумор

Ах, як приємно в день весняний Урвати годинку на променад І для галантних пригод Зайти у веселий Літній сад. Там, серед натовпу жантильно-гнучка, Завжди зберігаючи сумний вигляд, З розчарованою посмішкою Поручник Лермонтов стоїть!

Ми — цивілізація хлопчиків-жартівників. Ми кричимо, що на череду напали вовки. А вовків немає і близько. Це драма-голіки. Це спокій-фоби.

Смішно, як наше минуле впливає на нас, наше минуле не відпускає нас, навіть коли ми дорослішаємо. Минули невдачі та розчарування, навіть перемоги утримують нас. Вони переслідують нас, як привиди, або відвідують, як старі друзі.

Звичайно, я знаю собі ціну, але я також знаю і свої недоліки, і я ніколи не вважав, що маю виняткові розумові здібності. Скажімо так: я маю все, що мені потрібно. Тільки без жартів! Я люблю посміятися, але не з усього; я прощаю банальність, але не вульгарність ; люблю пізнавати нове, знайомитися з новими людьми і релігіями, але що я люблю найбільше, так це дивувати себе найбільше, ніж інших.

Не викликай мене ти більше До навіки залишених праць, Ні до поетичної неволі, Ні до опрацьованих віршів. Що потреби, якщо і з помилкою І слабо іноді співаю? Нехай Нінета лише посмішкою Любов мою безтурботну Запалить і заспокоїть! А праця холодна й порожня; Поема ніколи не варта Посмішки хтивих вуст.

Найсміливіші жарти виростають із найглибших розчарувань та відчайдушних страхів.

Старий жарт смерть, а кожному знов.

Я тепер замкнувся в собі. Я нікому не говорю вже, у що я вірю, про що думаю, що люблю. Приречений на жорстоку самотність, я дивлюся навколо, але думки своєї не висловлюю ніколи. Що мені до ідей, розбіжностей, вірувань, насолод. Я не можу нічим поділитися з іншими і охолодився до всього. Думка моя незрима і незбагненна. На звичайні запитання я відповідаю загальними фразами та посмішкою, яка каже:«так», якщо мені не хочеться витрачати слова.

Посмішка поєднує нас всупереч різницям мов, каст і партій. У мене свої звичаї, у іншого — свої, але ми сповідуємо ту саму віру.

- Ти ніколи не посміхаєшся. - Я, я, я посміхаюся, часто усміхаюся. Та я одна суцільна посмішка [посміхається]. — Почекай, не-не-не, не так це, не усмішка, це обличчя виродка.