сум

Серце у майбутньому живе; Справжнє сумно: Все миттєво, все пройде; Що минеться, то буде мило.

Всі недуги від смутку та безлюбства.

Ах, як приємно в день весняний Урвати годинку на променад І для галантних пригод Зайти у веселий Літній сад. Там, серед натовпу жантильно-гнучка, Завжди зберігаючи сумний вигляд, З розчарованою посмішкою Поручник Лермонтов стоїть!

Сенс її життя полягав у постійному отриманні деяких сплесків енергій – болю, радості, кохання, зради, і вона щиро пробувала на смак кожне нове відчуття. Все, що робило її щасливою чи, навпаки, вбивало останню радість, завжди розглядалося крізь призму отриманого уроку, а важливість його значення визначалася скоріше відтінками, ніж чіткою градацією добра і зла.

Якщо вона приголомшлива, вона не буде доступною. Якщо вона доступна, вона не буде приголомшливою. Якщо вона того варта, ти від неї не відмовишся. А якщо ти відмовився, то ти не гідний. Насправді будь-яка людина завдасть тобі болю ; тобі просто потрібно знайти тих, хто цього вартий. (Насправді будь- яка людина завдасть вам біль. Ви просто повинні знайти того, хто вартий ваших страждань.)

Воістину сильні чоловіки та жінки часто бувають самотні, бо від них віє холодом.

От би хто винайшов таблетки чи свічки від сумнівів. Уяви, Амбросіо, як було б чудово: прийняв, запив водою або засунув у дупу — і готово: вірю!

—...Той жук повз і через скелі, і повітрям, і під водою, але жахливо повільно... Що я з ним тільки не робив! Навіть кинув у доменну піч. Жука вплавило в брусок, а він навіть лап не обпалив! Маю сумнів, що він взагалі здогадувався про існування печі. Просто повз собі та повз. Закінчилося тим, що я забув його у своєму сейфі. За місяць він проповз через чотири сантиметри сталі і кудись зник. —...Ваш жук був... як тривимірна муха, яка біжить плоскою двомірною картиною. Ось вона біжить ця муха, пробігає вогонь, воду, атомний вибух, сонце і нічого не може її зупинити. Муха навіть не помічає їх, бо мухи не цікавляться картинами.

Я відчував таку відчайдушну самотність, що хотів було накласти на себе руки. Утримала мене думка, що моя смерть не засмутить нікого, нікого на світі і в смерті я виявлюся ще самотнішим, ніж у житті.

Минуле може вдарити — якщо ми цього хочемо. І ми можемо звикнути до болю, навіть полюбити його.