Еріх Марія Ремарк

Що може дати одна людина іншій, крім краплі тепла? І що може бути більше за це?

Мені треба, щоби мною захоплювалися! Хочу, щоб через мене губили голову! Щоб без мене не могли жити! А ти можеш!

Дивно, як легко забувається все, окрім запахів.

— Не маю ніякого горя, — сказав я. - Голова болить. - Це хвороба нашого століття, Роббі, - сказав Фердінанд. — Найкраще було б народитись без голови.

Ні, ми не маємо права забувати. Однак ми не повинні робити з цього культ. Інакше ми назавжди залишимось у тіні цих клятих веж.

Як дивно: у цих сліпих, які втратили зір на війні, рухи інші, ніж у сліпонароджених, — стрімкіші і водночас обережніші, ці люди ще не набули впевненості довгих темних років. У них ще живе спогад про фарби неба, землю та сутінки. Вони тримають себе ще як зрячі і, коли хтось звертається до них, мимоволі повертають голову, наче хочуть подивитись на того, хто говорить. У деяких на очах чорні пов'язки, але більшість пов'язок не носить, ніби без них очі ближче до світла та фарб. За опущеними головами сліпих горить блідий захід сонця. У вітринах магазинів спалахують перші вогні. А ці людиледве відчувають у себе на лобі м'яке та ніжне вечірнє повітря. У важких чоботях повільно бредуть вони крізь вічну темряву, яка хмарою обтягла їх, і думки їх завзято й сумно вязнуть у убогих цифрах, які для них повинні, але не можуть бути хлібом, дахом і життям. Повільно встають у потьмянілих клітинах мозку привиди голоду та потреби. Безпорадні, сповнені глухого страху, відчувають сліпі їхнє наближення, але не бачать їх і не можуть зробити нічого іншого, як тільки, згуртувавшись, повільно крокувати вулицями, піднімаючи з темряви до світла мертвенно-бліді обличчя, з німою благанням спрямовані до тих, хто ще може бачити: коли ж ви побачите?

Іноді вдається запитати себе тільки коли запитаєш іншого.

Хоробр той, хто має можливість захищатися. Все інше — вихваляння.

А час він не лікує. Воно не заштопує рани, воно просто закриває їх зверху марлевою пов'язкою нових вражень, нових відчуттів, життєвого досвіду. І іноді, зачепившись за щось, ця пов'язка злітає, і свіже повітря потрапляє в рану, даруючи їй новий біль... і нове життя... Час — поганий лікар. Примушує забути про біль старих ран, завдаючи все нові й нові… Так і повземся по життю, як її поранені солдати… І з кожним роком на душі все зростає та зростає кількість погано накладених пов'язок…

Два тижні він нічого не читав, і газета видалася йому шедевром класичної літератури.