Макс Фрай

Ось чому, чому в квітні завжди здається, ще трошки і все нарешті буде добре. І в травні, коли починають цвісти вишні, здається: так—так—так, ось—ось—ось, воно, воно, ще трохи — і... І! Невідомо що, незрозуміло як, невідомо навіщо, але буде—буде—буде, збудеться, і тоді почнеться справжнє життя, зараз і уявити неможливо, яке воно тільки сумувати від того, що ще не почалося.

Це найстрашніше — знати, що може бути краще, ніж...

Але люди (...) зовсім не рівні просто тому, що всі різні.

Книга, перечитана людиною, що змінилася, подорослішала — це вже зовсім інша історія.

Я йшов на іспит, і моє серце металося по організму в пошуках найкоротшого шляху в п'яти.

Будь ласка, Господи, жодних сусідів, будь людиною, дуже Тебе прошу.

— Жах у тому, що я сама чудово розумію, що веду себе як ідіотка. Але це зовсім нічого не змінює! – Усі ми поводимося як ідіоти, – примирливо сказав я. – Просто деякі особливо обдаровані екземпляри це про себе знають, а решта – ні. Так що ласкаво просимо до лав інтелектуальної еліти.

Треба просто робити все, на що ти здатний, а не гадати, як складуться обставини.

Іноді треба ризикувати. Особливо в тих випадках, коли впевнений, що гіршого вже не буде.

Щаслива можливість дивуватися через дрібниці так переповнює життя, що можна дозволити собі не бажати нічого іншого.