Рей Бредбері

... бо ніч - пора туги і метаморфоз.

Ні, ні, книги не викладуть вам одразу все, чого вам хочеться. Шукайте це самі усюди, де можна, - у старих грамофонних платівках, у старих фільмах, у старих друзях. Шукайте це в навколишній природі, у самому собі.

Вони падали, падали, як каміння падає в колодязь. Їх розкидало, ніби дванадцять паличок, підкинутих вгору велетенською силою. І ось від людей залишилися лише одні голоси — несхожі голоси, безтілесні й несамовиті, що виражають різний ступінь жаху та розпачу.

Спроба - не провал. Адже гірше за смерть — не намагатися зовсім.

Після полудня він пішов на цвинтар і знайшов її могилу.«Енн Тейлор, народилася 1910-го, померла 1936-го», — було написано на надгробному камені. І він подумав: двадцять шість років. Та я тепер старший за вас на три роки, міс Тейлор.

Ця книга має пори, вона дихає. У неї є обличчя. Її можна вивчати під мікроскопом. І ви знайдете в ній життя, живе життя, що протікає перед вами в невичерпному своєму розмаїтті.

У трьох спальнях старого будинку в пізній час троє безпорадних, як немовлята, старих піднімаються на своїх ліжках, і з їхніх сердець рветься беззвучне:«Ми любимо! Ми любимо тебе!"

У півсні минулої ночі йому з'явилися слова, що проступали на внутрішній стороні повік.

Коли людині двадцять дев'ять років та дев'ять місяців, це її не хвилює. Але коли виповнюється тридцять — чортам нудно робиться, життя закінчено, кохання минуло, кар'єра йде під укіс або летить у трубу — на вибір. І людина минає наступні десять, двадцять років, минаючи тридцятиліття, сорокаліття і рухаючись до п'ятдесятиріччя, розумно не торкаючись часу, не намагаючись чіплятися за життя щосили, даючи вітру дмухати і річці текти. Але боже, милостивий, несподівано ти досягаєш п'ятдесятиріччя, цієї милої круглої цифри, солідного підсумку, і тут бах! Депресія та жах. Куди пішли роки? Що ти зробив за своюжиття?

Ми живемо в такий час, коли реклама стала своєрідним стилем життя, справжня сутність історії забувається і прославляються не герої, а злочинці.