Мотивуючі цитати

Ти маєш не боятися мріяти трохи масштабніше, любий.

Ніколи не здавайтеся - ніколи, ніколи, ніколи, ні в великому, ні в малому.

Життя - як їзда на велосипеді. Щоб тримати рівновагу, треба рухатися.

Іноді життя б'є вас цеглиною по голові. Не втрачайте віри.

Єдиний спосіб робити велику справу - любити те, що ви робите.

Ваш час обмежений, тож не витрачайте його, живучи чужим життям.

Найтемніше буває перед світанком. І я обіцяю тобі: світанок настане.

Наснилося, з розлуки наверзлося,

з морозу склякло, з туги — аж лящить.

Над Прип’яттю світання зайнялося —

і син біжить, як горлом кров біжить.

Мов равлики, спинаються намети,

а мушля в безсоромності цноти

ніяк не знайде барви для прикмети

твоїх надсад, твоєї німоти.

І шклиться неба висліпла полуда —

Тверда труна живих, як живчик, барв.

Бреде зоря — сновида і приблуда —

Одержаний задурно щедрий дар.

А човен побивається об здвиги

Повсталих хвиль, твердих, немов стовпці.

…Підтале чорноводдя зелен-криги

займається світанком на щоці.

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.

За хмарою хмари. За димом пожарищ — високо

зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.

Стенаються в герці скажені сини України,

той з ордами ходить, а той накликає Москву.

Заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни

вже мати не встане — розкинула руки в рову.

Найшли, налетіли, зом’яли, спалили,

побрали з собою весь тонкоголосий ясир.

Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,

бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір.

І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,

і Буг почорнілий загачено тілом людським,

бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові,

у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.

Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі

і крові наточать — упийтесь кривавим вином.

А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.

Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.

Куріє руїна, кривавим збігає потоком,

а сонце татарське стожальне разить наповал.

Весняний вечір. Молоді тумани.

Неон проспектів. Туга ліхтарів.

— Я так тебе любила, мій коханий.

— Пробач мене — я так тебе любив.

І срібляться озерами долини,

шовковий шепт пригашених калюж,

мені ти все життя, немов дружина,

мені ти все життя, неначе муж.

— А пам’ятаєш? — Добре пам’ятаю.

— А не забув? Чи не забув? — О, ні.

— Здається, знову в молодість вертаю,

все наче увижається вві сні.

І першу зустріч? Першу і останню.

— А я лиш першу. Ніби й не було

минулих років нашому коханню,

не вір, що за водою все спливло.

— Не треба, люба. Знаю, що не треба.

Хай давні душі б’ються на ножах.

А єдиніться — предковічне небо

вам спільний шлях покаже по зірках.