Антуан де Сент-Екзюпері

Якщо любиш квітку — єдину, якої більше немає на жодній із багатьох мільйонів зірок, цього досить: дивишся на небо і почуваєшся щасливим. І кажеш собі:«Десь там живе моя квітка…»

Це дуже сумно, коли забувають друзів. Не в кожного був друг. І я боюся стати таким, як дорослі, яким ніщо не цікаве, окрім цифр.

... шкідливо плутати кохання з рабством серця. Прекрасна любов, яка молиться, але та, що клянчить і вимагає, схожа на лакея.

Наші муки старі, як рід людський. Вони супроводжували прогрес людства. Суспільство розвивається, а люди намагаються осмислити сьогоднішню дійсність за допомогою застарілої мови. Ми завжди в полоні у мови та народжуваних ним образів, незалежно від того, годиться нам ця мова чи ні. Суперечливим поступово стає невідповідна мова, а зовсім не дійсність. Людина вивільняється лише тоді, коли вигадує нові поняття. Робота розуму, що дає поштовх прогресу, полягає аж ніяк не в тому, щоб уявити собі майбутнє: як можна передбачити протиріччя, які завтра виникнуть зненацька з наших нинішніх справ і, владно вимагаючи нових рішень, змінять хід історії? Майбутнє не піддається аналізу. Людина рухається вперед, вигадуючи мову розуміння сьогодення.

Річки, впадаючи в море, знаходять спокій.

Ти у відповіді за тих, кого приручив.

Слова тільки заважають розуміти один одного.

Війна — не пригода. Війна — хвороба. Як тиф.

Бути людиною — це відчувати свою відповідальність. Почувати сором перед убогістю, що, здавалося б, і не залежить від тебе. Пишатися кожною перемогою, здобутої товаришами. Усвідомлювати, що, кладучи свою цеглу, ти допомагаєш будувати світ.

Ти живеш у своїх вчинках, а не в тілі. Ти — це твої дії.