Харукі Муракамі

- Можу сказати тільки одне, - піднявши голову, ледь усміхнувся своєю м'якою стильною усмішкою Кейсі, - помри я зараз ось тут, ніхто в світі не засне через мене так міцно.

Наше місто... Від краєвидів цих моє серце здригнулося. Подібна до каламутної кавової жижі, знайома похмура темрява, в яку занурюються міські жителі, немов це — календарні свята. Безмежні низки будівель та житла, туманно-хмарне небо. Вибудовані в ряди стада машин, що вивергають вуглекислий газ. Старі бавовняні фіранки на вікнах тісних і убогих дерев'яних будинків - в одному з них я живу. І суєта незліченних людей усередині. Нескінченна амплітуда - від гордості до жалості до себе. Це і є місто.

Людська пам'ять є не що інше, як особиста інтерпретація події, що мала місце . Так, наприклад, через механізм пам'яті ми іноді редагуємо події так, щоб вони стали зрозумілішими, опускаємо небажані моменти, міняємо події місцями за часом, робимо доповнення, змішуємо свої спогади зі спогадами інших. І все це відбувається цілком природно та несвідомо.

Помилки є помилки. Однак ми навчаємось на них, і це цінно. За рахунок цього можна змінити своє життя.

Але настає час, коли кожен повертається на своє місце. Тільки мені нема куди повернутися. Знаєш, є така гра – всі навколо стільців бігають, потім сідають – а одному стільця не вистачає.

У спокої сила.

Нема чого піддаватися! Адже коли нагадують про наслідки, мимоволі поступово починаєш піддаватися.

... вона безглуздо смикала чужі емоції лише з тієї причини, що їй хотілося випробувати свої можливості.

Мова, якою ми говоримо, формує нас як людей.

Схильність до усамітнення виявилася у мене порівняно ранньому віці. Будь-яким спільним заняттям я віддавав перевагу читанню в тиші або зануренню в музику — і ніколи не сумував.