кохання

... немає ні німців, ні жидів, ні слов'ян, а є просто люди, люди добрі і погані… Щастя полягає у праці на користь інших. Поки що ми можемо бути, у кращому разі, справедливими й добрими лише в сім'ї, але не можна любити свою сім'ю, якщо не любиш інших. Ми, люди похилого віку, пройшли важку школу, з нами були несправедливі, і ми були несправедливі, і це нас мучило, робило нещасними і отруювало навіть те маленьке щастя, на яке має право кожна козявка. Іди, слов'яночко, до своїх, там уже є багато добрих людей. Добрим та чесним належить світ. Є багаті та бідні люди, красиві та некрасиві, старі та молоді, освічені та неосвічені, але одне велике дорівнює всім, це – совість. Без совісті не можна жити, як без сонячного світла... Адже і любов теж совість, вища совість, коли людина робиться і краще, і чистіше, і справедливіше.

Увійшов отруйник, поставив на стіл світильник і сказав: — Коли вип'єш напій, почни походжати, як радять знавці отрут. Відчуєш важкість у ногах — тоді лягай. Я стежитиму за дією отрути, за тим, як ціпеніють твої кінцівки... — І коли дійде до серця?... — запитливо глянув на нього Сократ. Отруювач кивнув. - Так. Тоді. Він подав чашу. Сократ прийняв її, розглянув карбований візерунок, усміхнувся — адже він передбачив, що отруту йому піднесуть у гарній посудині. Кинув погляд на сонячну квітку, натяком здійснив йому вилив — і залпом випив. Критон був блідий і відчував, що втрачає свідомість, - але тут він помітив: Сократ усміхнувся! — Хочеш ще щось сказати нам, мій любий? — тихенько спитав старий друг. Сократ не зводив погляду з золотоцвіту. — У кожній людині сонце — тільки дайте йому світити...

На одному з прийомів Марк Твен розмовляв з жінкою. Він мав веселий настрій, і він сказав: — Ви чарівні. Нелюбовна особа відповіла: — На жаль, я не можу вам віддячити таким же компліментом. Письменник засміявся: — А ви зробіть, як я: збрехайте!

Я б навіки пішов за тобою Хоч у свої, хоч у чужі дали… Вперше я заспівав про кохання, Вперше зрікаюся скандалити.

Цілі немає переді мною: Серце порожнє, святий розум, І томить мене тугою Однозвучний життя шум.

Кохання — не торгаш, який прагне отримати відсотки з капіталу. А для фантазії достатньо кілька цвяхів, щоб розвісити на них свої покривала. І їй не важливо, які це цвяхи — золоті, залізні, навіть іржаві… Де їй судилося, там вона й заплутається. Будь-який кущ — терновий чи рожевий — перетворюється на диво з«Тисячі й однієї ночі», якщо накинути на нього покривало, зіткане з місячного світла та оброблене перламутром.

Серце у майбутньому живе; Справжнє сумно: Все миттєво, все пройде; Що минеться, то буде мило.

Я люблю, я можу любити лише ту землю, яку я залишив, на якій залишилися бризки крові моєї, коли я, невдячний, пострілом у серце моє погасив моє життя. Але ніколи, ніколи не переставав я любити ту землю, і навіть тієї ночі, розлучаючись з нею, я, можливо, любив її болісніше, ніж будь-коли. Чи є мука на цій новій землі? На нашій землі ми істинно можемо любити лише з мукою і лише через муку! Ми інакше не вміємо любити і не знаємо іншого кохання. Я хочу муки, щоб любити. Я хочу, я жадаю цієї хвилини цілувати, обливаючись сльозами, лише одну ту землю, яку я залишив, і не хочу, не приймаю життя ні на який інший!

Сенс її життя полягав у постійному отриманні деяких сплесків енергій – болю, радості, кохання, зради, і вона щиро пробувала на смак кожне нове відчуття. Все, що робило її щасливою чи, навпаки, вбивало останню радість, завжди розглядалося крізь призму отриманого уроку, а важливість його значення визначалася скоріше відтінками, ніж чіткою градацією добра і зла.

Ні до кого нікому ніколи не було, немає і не буде справи. Мчать під небом замерзлим — Куди? Люди знають куди! - Вогнедишні поїзди. Ніколи, колись, колись, так, Скоромовкою залізною, в такт Серцебиття світу!