людина

Коли людина закохана, вона дивиться на життя крізь рожеві окуляри: все здається чудовим і ти стаєш схожим на плюшевого ведмедика, який постійно усміхається.

Я зрозуміла, що люди забудуть, що ти сказав, люди забудуть, що ти зробив, але вони ніколи не забудуть, що ти змусив їх відчути.

- Я мертва? — Відповідь на запитання, — сказав Смерть, — знаходиться десь між ні і так.

Якщо ви не пригальмуєте і не здаєтеся, я клянуся мамою твою голову - в дупу водилі, його голова в твою жопу, а у тебе нещасливий квиток - твоїй дістанеться моя дупа.

- Ось ваша книга про Швейцарію. Її трохи підмочило дощем. Ледве було не втратив, а потім знайшов і врятував. - Могли й не рятувати. Мрії рятувати не треба. — Ні, треба. А що ще? - Віру. Мрії прийдуть знову.

— Ти думав, ми в лайні. — Так, так, згоден, настав час йти в тінь. - У тінь, Дін? Швидше на дно.. — Е, так глибоко я не згоден.

Той, хто ніколи не любив по-справжньому, ніколи по-справжньому не жив.

Це чудово, коли ти раптом розумієш, що ще не втратив здатність дивувати себе.

З природою, як і з коханою людиною, треба бути наодинці.

Життя як поштовий диліжанс. Люди сідають у нього, якийсь час їдуть разом, звикають один до одного. А потім рано чи пізно кожен виходить на станції. Двері диліжансу грюкають, і він їде. А ті, що розлучилися, ніколи більше не зустрічаються. Принаймні, у цьому диліжансі. Але хто сказав нам, що цей диліжанс останній? Можливо, десь там, за обрієм цього світу буде ще один.