пам'ять

…Людська пам'ять є вибірковою, і кожен з нас пам'ятає те, що хоче пам'ятати…

У філософії не може бути государя, крім істини… Ми повинні поставити пам'ятники із золота Кеплеру, Галілею, Декарту і на кожному написати:«Платон – друг, Арістотель – друг, але головний друг – істина».

— Лише одному артефакту таке під силу. Вам він відомий як жезл Мойсея. - Той самий? — Його використали проти єгиптян, наскільки я пам'ятаю. — Так, це було у всіх газетах. — Жезл начебто перетворював на кров річку, а не мужиків. — Зброя не використовувалася на повну силу. Думаю, Мойсея можна виключити із підозрюваних.

Ви, скажімо, уявляєте себе людиною сильною і думаєте, що вам ніщо не загрожує. А тим часом випадкове освітлення предметів у кімнаті, тон ранкового неба, запах, котрий колись улюблений вами й навів невиразні спогади, рядок забутого вірша, який знову зустрівся вам у книзі, музична фраза з п'єси, яку ви давно вже не грали, — ось від яких дрібниць залежить перебіг нашого життя.

— Минуле це легенди, — сказав Хан орков. Майбутнє - це легенди. — Тоді що ж таке справжнє? — Справжнє це перехід від однієї легенди до іншої, — сказав Ланс.

Речі, від яких хочеться померти відразу, зараз же, не сходячи з місця, згодом стають швидкоплинними спогадами. Навіть ніби й не твоїми, а ніби прочитаними у книзі про чуже життя.

Не озирайся на минуле, вирішивши ступити за поріг Вічності.

Треба продовжувати життя з того, на чому вона вчора зупинилася, і ми з болем усвідомлюємо, що приречені безперервно витрачати сили, повертаючись у тому ж стомлюючому колі звичних стереотипних занять. Іноді ми в ці хвилини відчуваємо пристрасне бажання, розплющивши очі, побачити новий світ, що перетворився за ніч, нам на радість, світ, в якому все набуло нових форм і одягнулося живими, світлими фарбами, світ, повний змін і нових таємниць, світ, де минулому немає місця або відведене місце дуже скромне, і якщо це минуле ще живе, то принаймні не у вигляді зобов'язань або жалю, бо навіть у спогаді про щастя є своя гіркота, а пам'ять про минулі насолоди завдає біль.

Я не те, щоб сиджу і переглядаю без кінця свої картини. Але акторам, які присягаються, що ніколи своїх фільмів не дивляться, я теж не вірю. Нісенітниця це! Втім, бачачи себе на екрані, соромлюся. Іноді тато включає тілик, а там кіно зі мною. Я подивлюся кілька секунд – це, звичайно, кумедно, а потім говорю:«Вимикай швидше. Це все у минулому».

У півсні минулої ночі йому з'явилися слова, що проступали на внутрішній стороні повік.