сум

Алкоголь та думки про колишнє не сумісні. Як тільки алкоголь заливається всередину, думки про колишні виплескуються назовні.

Ми приходимо в цей світ і залишаємо його на самоті... А що робити у проміжку? Ми просто повинні знайти собі компанію. Нам потрібна допомога, потрібна підтримка, інакше ми залишимося зовсім одні серед чужих, відрізані один від одного, забувши, наскільки ми близькі. Тому ми вибираємо любов, вибираємо життя, і на мить нам стає не так самотньо...

Що ж, пий цю бурду надії, каламутну, солодку жижу, надії мої не справдилися, адже я думав, що хоч тепер, хоч тут, де самота в такій пошані, вона розпадеться лише надвоє, на тебе і на мене, а не розмножиться, як воно розмножилося - галасливо, дрібно, безглуздо.

Усі люди самотні, навіть у натовпі. У пілота є другий пілот і команда, і у Кейза поруч колеги - тільки простягни руку. Але важлива не ця близькість. Вона нічого не означає, коли людина замикається у своєму внутрішньому світі, куди нікому немає доступу, де вона залишається віч-на-віч зі своїми спогадами, з розумінням і свідомістю того, що відбувається, зі своїм страхом. Зовсім один - з тієї хвилини, як народився , і до самої смерті. Завжди постійно один.

Сумно я дивлюся на наше покоління! Його прийдешнє — чи порожньо, чи темно, Тим часом, під тягарем пізнання і сумніву, У бездіяльності постаріє воно.

Чарівність - суміш природності та кокетства.

— Якби тільки дощ перестав бити мене по голові, — заговорив Пікар. — Хоч на кілька хвилин. Просто щоб я згадав що таке спокій. Він стиснув голову обома руками. — Пам'ятаю, у школі за мною сидів один нелюд і щипав, щипав, щипав мене кожні п'ять хвилин. І так весь день. Це тривало тижнями, місяцями. Мої руки були в синцях, шкіра здулася. Я думав, що збожеволію від цього щипання. І він мене довів. Скінчилося тим, що я справді розлютився від болю, схопив металевий трикутник для креслення і мало не вбив цього виродка. Мало не відтяв йому голову, мало не виколов очі, мене ледве від нього відірвали. І весь часкричав: Чого він до мене пристає? Господи! — Тремтячі руки все дужче стискали голову, очі були заплющені. — А що я можу зараз зробити? Кого вдарити, кому сказати, щоб перестав, дав мені спокій? Дощ, проклятий дощ, не дає перепочинку, щипає і щипає, тільки й чути, тільки й видно, що дощ, дощ, дощ!

Адже в коханні — звичайно, справжнього кохання — найболючіше не отримувати удари, а самому їх завдавати.

Я сиджу на березі подовгу, годинами, і забуваю про все сумне і негарне, і думаю, що без краси людині немає сил жити. Вам не здається, що сприйняття краси – не менш сильний інстинкт, ніж доброта та співчуття до людей?

Люди – канатоходці. Вони йдуть канатом і щомиті загрожують зірватися. Канат - їхній внутрішній стрижень. І коли вони зриваються, політ буває не завжди коротким, але завжди болючим.