свобода

Незалежно від того, про що ви мрієте, починайте над цим працювати! І тоді у вашому житті почнуть відбуватися справжнісінькі чудеса!

Ось це і є свобода — відчувати те, чого бажає серце, не переймаючись чужою думкою.

У звичайні дні їй дозволялося грати тільки з дітьми однакового з нею сану та звання, а тому їй завжди доводилося грати однією.

Я вважаю, що основна мета людського життя — щастя. Це очевидно. Незалежно від того, хто ми – атеїсти чи віруючі, буддисти чи християни – всі ми шукаємо чогось кращого в житті. Таким чином, на мою думку, основний рух у нашому житті – це рух на щастя.

Ця історія — інтерлюдія між двома світовими війнами, коли свобода і здоровий глузд канули в лету.

У цьому березневому сні вони вже не блукали по лабіринтах свідомості та яви, тримаючись за руки, наче школярі. Вони йшли цілеспрямовано до кохання дорослих людей. І опинилися вночі одні у Віллерівських підвалах. Вона перша поцілувала Суботу, і тут затремтіли лікарняні перекриття. Оголився кістяк викинутого на берег відсіку Ноєва Ковчега, і чоловік і жінка стали відкритими для погляду Бога Любові. Навколо них утворилася веселка. Закружляли метелики, які з'являються лише навесні. Розквітла верба. Лікарняний запах залишив покої, де лежали в костюмах Адама та Єви чоловік та жінка. І він увійшов до неї, як входить вогонь у полум'я для того, щоб повніше пізнати подібне до подібних. І він любив її, і вона плакала від щастя. Блудниця Раав і праведна Рут, втілений березень і символ жіночого початку. Вона плакала і навколо йшов дощ, вона сміялася, і знову спалахувала веселка і виглядало сонце. Ось вона думка, яку має породити Субота: ця думка – щастя! І це щастя має чекати будь—кого, хто зважиться з ним на втечу. І не було в цьому сні повчально—ялейного голосу Віллера:«Куди ж ви, діти мої, біжіть від свого порятунку? Вам не належить любити за інструкцією». Цей сон був таким довгим, яскравим, щасливим, що вибивався своєю виразністю з породи схожих апельсиново—помаранчевих снів. Вранці Субота прокинувся щасливим. Гримів візок з ліками, хворі зранку човночили Бульваром Мрій. Все було як завжди, та все ж щось змінилося. Ранок був інший. Сонячні промені, що розбили пропахле карболкою замкнутий простір першого буйного, шепотіли про щастя. Вони були вільні в собі; опиняючись усередині ґрат, залишалися зовні на волі. Вони нагадали Суботі, яка має бути думка: свобода і щастя могли б стати світлом для інших, теплом і радістю для оточуючих, невловимою для темряви та запахів відсіку Ноєва Ковчега, що гниє на дні. Думка світла і вільна у своєму щастя.

... Для егоїста ж тільки його історія має цінність, бо він прагне розвинути тільки себе, а не ідею людства, не план Бога, не наміри Провидіння, не свободу тощо. Він не вважає себе знаряддям ідеї або судиною Господа, він не визнає жодних покликань, він не марить тим, що існує для продовження та розвитку людського роду, – він живе своїм життям, марнує його, не дбаючи про те, чи принесе це користь людству.

На цій планеті існує одна велика істина: незалежно від того, ким ти є і що робиш, коли ти по—справжньому чогось бажаєш, ти досягнеш цього, адже таке бажання зародилося в душі Всесвіту. І це є твоє призначення на Землі.

Коли її [воду] тиснуть з одного боку, вона кидається в інший. Так вода перетворюється в хвилю. Хвиля - втілення свободи.

Хвилі радості омили цей підвал. Діти та батьки йшли туди за свободою один від одного. Одні виривалися з педагогічних лещат, куди їх загнали тата та мами. начиталися розумних книжок. Інші мріяли відправити дитину на побачення з прекрасним та отримати перепочинок від його питань, капризів, закликів пограти та пропозицій побешкетувати. Словом, спуск у підвал означав сходження до кращого світу.