вічність

— Я даю слово любити тебе вічно, аж до смерті. - І після смерті.

Яка це стара російська хвороба, це томлення, ця нудьга, ця розпещеність — вічна надія, що прийде якась жаба з чарівним кільцем і все за тебе зробить: варто тільки вийти на ґанок і перекинути з руки на руку колечко.

Немислима мужність безтурботності, непоправно споріднена мені, коли на волосок від нескінченності ти ловиш іскри швидкоплинних днів. Ти обпалюєш пальці, ти гойдаєшся на волосині, натягнутій долею. Але ніколи ти на смерть не зневіришся - і вічність усміхається тобою.

Хто безсмертний підкорений, тому й безсмертні слухають.

Дружба - це зірка, а кохання тільки свічка. Ви мені заперечите, що бувають різні сорти свічок, і серед цих сортів бувають і приємні: наприклад, рожеві, візьмемо рожеві... вони кращі, але хоч і рожеві, все одно — вона згоряє, а зірка сяє вічно.

Коли він додав до суміші рідину, кімнату затопив різкий запах формаліну. Спочатку він ненавидів цей запах. Але потім навчився цінувати його, знаючи, що той символізує – вічність. Бальзамуюча рідина перешкоджала розкладанню.«Поки що смерть не розлучить нас» – концепція, м'яко кажучи, невибаглива. Справжня любов має подолати цю вершину.

Сонце — одне, а крокує всіма містами. Сонце моє. Я його нікому не віддам. Ні на годину, ні на промінь, ні з погляду.— Нікому. Ніколи! Нехай гинуть у беззмінній ночі міста! В руки візьму! — Щоб не сміливо крутитись у колі! Нехай собі руки, і губи, і серце спалю! У вічну ніч пропаде, — поженуся слідами... Сонце моє! Я тебе нікому не віддам!

Люди своєрідні істоти. Усіми їхніми діями керує бажання. А їхні характери виковані із болю. Скільки б вони не намагалися придушити біль. Придушити бажання. Вони не можуть звільнити себе від вічного рабства своїх почуттів. І поки в них вирує буря, вони не знайдуть світ. Ні в житті, ні в смерті. І так з кожним днем ​​вони робитимуть те, що повинно. Біль буде їхнім кораблем, бажання – їх компасом. Це все, на що здатне людство.

Коли я був маленьким, я хотів вирости та стати книгою. Чи не письменником, а книгою. Людей можна вбивати, як мурах. І письменників не так уже й важко вбити. Але книга!... Навіть якщо її систематично знищуватимуть, є шанс, що якийсь один екземпляр уціліє і, забутий, житиме вічно і нечутно на полицях якоїсь віддаленої бібліотеки в Рейк'явіку, у Вальядоліді, у Ванкувері.

Дарина Давидівна була дуже негарна, незграбна, неграціозна і до хворобливості самолюбна. Самолюбство з честолюбством могли почутись її відмінними якостями... За цих двох властивостей її душі доля, до того ж, наділила її ще дуже закоханою і палкою натурою. На жаль, Дар'я Давидівна постійно закохувалась у настільки аристократично блискучих молодих людей, що жоден з них не звертав на неї жодної уваги. І самолюбство Дарії Давидівни вічно уражалося. У князя Шадурського вона чомусь не закохалася, але вийти за нього заміж була б вельми не проти - для набуття відповідного становища у великому світі.