Фільм

То серце не зрозуміє печалі безвихідної, Якому дивитись на радості завгодно. Я не звинувачую тебе, як здавна йде: Про тих, хто ув'язнений, не думає вільний.

— Дорослим треба на роботу... а ти що робитимеш? — Не знаю. Краще взагалі нічого не робити, аніж робити те, що не подобається.

— Тобі треба подумати про заміжжя. — Я чекаю на Арна. — А як він не повернеться? — Значить, я не матиму чоловіка.

Діадема зникла багато років тому. Ніхто з тих, хто нині живе, її не бачив. Це очевидно. Потрібно поговорити з тим, хто помер.

— До зустрічі у Мілані. — А ти скоро туди приїдеш? — Да скоро. За три—чотири роки.

Питання етикету: як повернутися, проходячи повз вас? Задницею чи мошонкою?

— Тебе притягує все небезпечне: потужні вантажівки, мотоцикли, феєрверки... — Усі люблять феєрверки! — Дивитись — так, але не робити.

Я сімдесятирічна жінка. У мене плани і на дітей, і на онуків. Що ти за жінка, якщо ти не маєш планів ні на сина, ні на його батька?

Я хочу поділитись теорією, яку нещодавно створив. Я займався класифікацією біологічних видів і дійшов висновку, що ви не ссавці. Адже всі тварини планети Земля інстинктивно пристосовуються, знаходять рівновагу із середовищем проживання, але... людина не така. Зайнявши якусь ділянку, ви розмножуєтеся, доки всі природні ресурси не будуть вичерпані. Щоб вижити, вам доводиться захоплювати все нові та нові території. Є один організм на Землі зі схожою звичкою. Знаєте, який? Вірус. Людство — це хвороба, ракова пухлина планети, а ми — ліки.

Мені здавалося, що краще вже не може бути, як він обійняв мене ззаду.