Книга / твір

Все, всіх любити, завжди жертвувати собою для любові, означало нікого не любити, означало не жити цим земним життям.

Маленький принц був захоплений. От би йому така могутність! Він би тоді милувався заходом сонця не сорок чотири рази на день, а сімдесят два, а то й сто, і двісті разів, і при цьому йому навіть не доводилося б пересувати стілець з місця на місце!

Гарний до скибки в стегнах.

Ніхто не обнесе камінням ту ділянку безіменної землі. На краще: нехай у коробках лежать ті, хто спокійно жив, а на кістках таких, як вона, ростуть дерева, співають плоди.

Як чудово бути молодим і безтурботним — попереду стільки часу, що можна не турбуватися про майбутнє, не згадувати надто часто, а просто жити, жити і жити в сьогоденні.

... А захід сонця, неспокійно гримаючи, випалює мені нутрощі.

Він сліпуче посміхнувся мені, і я помітила, що він справді дивиться на мене, а не на Натаніеля. Я почала було робити те, що я робила протягом багатьох років - хмуритися і суворо дивитися на нього - а потім зрозуміла, що я зовсім не гніваюсь. Я посміхнулася, даючи зрозуміти, що помітила його; він витрачав свої посмішки на мене, і я це оцінила. Я усміхнулася, дозволяючи радості наповнити моє обличчя. Ця усмішка не призначалася тільки офіціантові, вона була адресована чоловікам навколо мене, і все ж вона зробила усмішку офіціанта ще сліпучою, а його очі заблищали. Не така вже й погана ідея, поділитися цим, навпаки, це було чудовою річчю, щоб розділити її навіть із тим, кого зовсім не знаєш.

У сучасному світі, якщо хочеш дізнатися про людину, зайди на її сторінку в соцмережі.

Життя як поштовий диліжанс. Люди сідають у нього, якийсь час їдуть разом, звикають один до одного. А потім рано чи пізно кожен виходить на станції. Двері диліжансу грюкають, і він їде. А ті, що розлучилися, ніколи більше не зустрічаються. Принаймні, у цьому диліжансі. Але хто сказав нам, що цей диліжанс останній? Можливо, десь там, за обрієм цього світу буде ще один.

Жити повним життям можна лише ціною власного "я".