час

Я й сама часто про минуле думаю. Особливо тепер... І ось, що помічаю. Для того щоб жити, людині потрібні спогади, як паливо. Все одно які спогади. Дорогі чи нікчемні, суперважливі чи безглузді – всі вони просто паливо. Газетна реклама чи філософські трактати, брудна порнуха чи десятитисячні банкноти — для вогню, в який їх кидають, це просто папір. Не буде ж вогонь палати по-різному, завивши раз у раз:«О, Канта підкинули!» або«Ага, вечірні новини!» або«Ух ти, які цицьки!» Вогню все до лампочки... Отак і з нашими спогадами. Непотрібні, випадкові, непридатні, одноразові — все пригодиться, аби вогонь не погас...

Татуювання - як знак часу, вони нагадують про якийсь період у житті.

Я думаю, однак, що є якась ніша, яку люди намагаються заповнити просто зараз через жіночу аудиторію. Жінки хочуть, щоб інші жінки були справді сильними, тому є багато сценаріїв, заснованих на тому, що чоловічі персонажі стають дівчатами. Це як це не жінка. Це не жіноча неприступність. Це лише жінка, яка намагається наслідувати чоловіка».

Близькість із жінкою залишає на чоловікові слід... На тобі його немає...

— Виходжу я навесні — ну, ти розумієш, коли вже закінчилися холоди. Йду гуляти. З дівчиною. За годину ми приходимо в таке місце, де нас не видно і не чути. Піднімаємось на гірку, сідаємо. Дивимося на зірки. Я тримаю її за руку. Вдихаю запах трави, молодої пшениці і знаю, що знаходжусь у самому серці країни, у центрі Штатів, навколо нас — міста та дороги, але все це далеко, і ніхто не знає, що ми сидимо на траві та розглядаємо ніч… Мені хочеться просто тримати. її за руку, віриш? Зрозумій, триматись за руки… це ні з чим не порівняти. Триматися за руки так, щоб було не розрізнити, є в них рух чи ні. Таку нічне забудеш ніколи: все інше, що буває ночами, може вивітритися з голови, а це пронесеш через все життя. Коли просто тримаєшся за руки — це все сказано. Я впевнений. Мине час, все інше повториться щоразу, увійде у звичку — але самий початок ніколи не забудеш. Так ось, — продовжував він, — я хотів би сидіти так довго-довго, не вимовляючи ні слова. Для такої ночі слів не вибрати. Ми навіть не дивитимемося один на одного. Дивитимемося вдалину, на міські вогні, і думатимемо про те, що споконвіку людиось так само піднімалися на пагорби, бо нічого кращого ще не придумано. І не буде вигадано. Жодні будинки, обряди, клятви не зрівняються з такою ніччю, як ця. Можна, звичайно, сидіти і в місті, але вдома, кімнати, люди — це одна справа, а коли над головою відкрите небо та зірки, і двоє сидять на пагорбі, тримаючись за руки — це зовсім інше. А потім ці двоє повертають голови і дивляться один на одного у місячному світлі… І так усю ніч.

- Джек, я хочу запитати, у тебе були і кубки, і вода, і сльоза, ти міг би жити чи не вічно! — Джерело справді відчуває, Гіббс, але краще не знати, яка мить стане для тебе останньою. Кожен шматочок твого єства живе цією нескінченною таємницею. І хто сказав, що я не житиму вічно? Я той, хто відкрив живе джерело! Я не хочу верховодити долею, Гіббс, мені до душі піратське життя. Я ж капітан Джек Горобець! Кмітаєш?

На нас ходили дивитись, як на звірів у зоопарк. Зберуться мулли, сядуть і дивляться. Наче ми й не люди. Іноді охорона провокації підлаштовувала. Хтось із талібів ніби випадково«забував» автомат у такому місці, куди ми могли дістатись. Але я наказував чоловікам не чіпати. З одним«калашем» цю банду не перестріляєш, а нас запросто поставили б до стінки за спробу заколоту.

Вік — це просто цифри, а не стан розуму чи причина для певної поведінки.

Найважливіше найчастіше невагоме. Тут ніби найважливіша була посмішка. Часто усмішка і є головне. Посмішкою дякують. Посмішкою винагороджують. Посмішкою дарують тобі життя. І є посмішка, заради якої підеш на смерть.

— Дехто й досі вважає, що ваші вірші — марнування часу. — А що не марнуєте час? Деякі збирають марки чи бабусь своїх убивають. Ми всі просто чекаємо, займаємося дрібницями та чекаємо смерті.