час

Друзі, дамо обітницю бути разом у цей час, У веселощі на смуток спільно озброївшись.

Найнебезпечніша брехня часто буває подана у вигляді гарного подарунка.

Вони справді вірять у те, що якийсь хлопець, сидячи на небесах, створив чоловіка і жінку, помістив їх у чудову красу сад і, звичайно ж, потім викинув їх звідти. І цей хлопець любить усіх і вся, між іншим.

Пригода! Люди говорять про нього як про щось варте, тим часом це всього лише суміш з поганого харчування, постійного недосипання і абсолютно незнайомих людей, які з незрозумілою наполегливістю намагаються встромити в різні ділянки вашого тіла всякі загострені предмети.

Сумно... Душевні муки Серце терзають і рвуть, Часу нудні звуки Мені зітхнути не дають. Ляжеш, а гірка дума Так і не божеволіє... Голову кружляє від шуму. Як мені бути? І сама Моя знемагає душа. Немає втіхи ні в кому. Ходиш ледь дихаючи. Похмуро і дико іншому. Частка, навіщо ти дана! Голову ніде схилити, Життя і гірке і бідне, Тяжко без щастя жити.

…А взагалі біографію та характер актора можна простежити за його ролями. Як би тонко він не перевтілювався і не ховався за текст. Всюди, у всіх ролях, є частка мене.

Як дивно: у цих сліпих, які втратили зір на війні, рухи інші, ніж у сліпонароджених, — стрімкіші і водночас обережніші, ці люди ще не набули впевненості довгих темних років. У них ще живе спогад про фарби неба, землю та сутінки. Вони тримають себе ще як зрячі і, коли хтось звертається до них, мимоволі повертають голову, наче хочуть подивитись на того, хто говорить. У деяких на очах чорні пов'язки, але більшість пов'язок не носить, ніби без них очі ближче до світла та фарб. За опущеними головами сліпих горить блідий захід сонця. У вітринах магазинів спалахують перші вогні. А ці людиледве відчувають у себе на лобі м'яке та ніжне вечірнє повітря. У важких чоботях повільно бредуть вони крізь вічну темряву, яка хмарою обтягла їх, і думки їх завзято й сумно вязнуть у убогих цифрах, які для них повинні, але не можуть бути хлібом, дахом і життям. Повільно встають у потьмянілих клітинах мозку привиди голоду та потреби. Безпорадні, сповнені глухого страху, відчувають сліпі їхнє наближення, але не бачать їх і не можуть зробити нічого іншого, як тільки, згуртувавшись, повільно крокувати вулицями, піднімаючи з темряви до світла мертвенно-бліді обличчя, з німою благанням спрямовані до тих, хто ще може бачити: коли ж ви побачите?

– Ми знову втрьох як у старі добрі часи. Брат, котрий надто любив мене, і брат, який недостатньо любив мене. – І егоїстична повія, яка любила лише себе.

Ми часто вважаємо "досвідом" ні що інше, як суму наших поразок.

Розумних жінок чоловіки відзначають, гарних – очима«вихоплюють із натовпу» і лише привабливих не забувають.