література

Кожен тягає за собою свою смерть до першої нагоди.

Я потребував надії — як не принизливо це звучить...

Коли одна людина будує стіну, іншій негайно потрібно дізнатися, що знаходиться на іншому боці.

Коли не можна дістатися того, кого ненавидиш, доводиться працювати з тим, що є.

Її поцілунки застигали на моєму тілі, наче сніжинки на замерзлому вікні. Чомусь ставало холодно. Я зараз зрозумів. Прощальні поцілунки втрачають теплоту. В них остигла ніжність розлуки... В останню ніч вона дивилася на мене не так, як завжди. У погляді відчуження. Відчуження наперекір любові. Вона розуміла, що їй час, але всіляко відтягувала годину відходу. Боротьба душі та розуму. Розум переміг. Пішла. Я зараз зрозумів. У погляді перед розлукою немає туги. У ньому безмовний протест. Протестпроти себе самої. Почуття програють розуму. Найчастіше…

Мені що треба, я просити не стану, сам візьму.

Він сів на пароплав рано, шукаючи в ньому (тепер це було вже ясно) порятунку від міста, де його лякали зустрічі з людьми, які заговорюватимуть з ним про те, що сталося. Він думав, що на пароплаві зможе дійти якоїсь угоди зі своїм горем, ще не знаючи, що горю ніякі угоди не допоможуть. Вилікувати його може лише смерть, а все інше лише притупляє та знеболює. Кажуть, ніби виліковує його і час. Але якщо виліковування приносить тобі щось інше, ніж твоя смерть, тоді горе твоє, швидше за все, не справжнє.

Це мій світ. Щедрий і безмежний, галасливий і безладний. Людський. Він стане кращим, зміниться разом із нами, тільки треба вірити в це. Не блукати у лабіринтах, коли вихід поряд. Не закохуватися в відображення, якщо поряд живі люди.

Ти тепер сильна, непереможна і так далі, але зрозумій, з кожною секундою поряд з тобою, з кожною годиною, з кожним роком, сторіччям — я дорожу тобою ще більше. Страх втратити тебе... Я... Я... просто не можу його контролювати.

Хлопці багато разів казали мені, що я втілена сексуальність, але мені потрібно було почути це від того, кого я по-справжньому хотіла.