людина

Володіти чимось, звичайно, приємно, але з мене досить неживих предметів. Я не хочу розпоряджатися живими людьми з плоті та крові, їхніми умами та душами.

— Коли одна людина отримує бажане — проблема, але коли всі отримують бажане... — Це хаос.

Як тяжкість власного тіла носиш, не помічаючи його ваги і відчуваючи кожну сторонню тяжкість, так не помічаєш і власних вад і недоліків, а бачиш лише чужі.

Скільки все-таки горя і туги вміщується у двох таких маленьких цяточках, які можна прикрити одним пальцем, — у людських очах.

— Лікарю, що зі мною відбувається? — Нічого, все гаразд. - Не все, ти вмираєш. - Лікарю! — Ну так, звичайно, якщо ми їй збрехаємо, вона різко видужає!

Диких звірів можна не боятися, треба боятися поганого друга. Бо дикий звір поранить тіло, а поганий друг ранить душу.

Наче у мене кілька разів перед очима вибухнула бомба: у мене є дівчина – бум! Ми живемо разом – бум! Все інше – твоя фантазія – БУМ!

Тільки вам одному відомо, чи ви лихі і жорстокі, чи чесні й благочестиві; інші вас зовсім не бачать; вони становлять собі уявлення виходячи з внутрішніх здогадок, вони бачать й не так вашу природу, скільки ваше вміння поводитися серед людей; тому не зважайте на їх вирок, рахуйтеся лише зі своїм.

ПОШТАЛЬОН. Це Восковий глухий кут, дванадцять? ЛЮДИНА. Так. ПОШТАЛЬОН. А ви, значить, Крюкін? ЛЮДИНА. Крюкін я. ПОШТАЛЬОН. Пляшіть, Крюкін, вам листа. ЛЮДИНА. Ура-а! (Пляше.) ПОШТАЛЬЙОН. Що це? ЛЮДИНА. Що? ПОШТАЛЬОН. Що це ви таке танцювали? ЛЮДИНА. Та я так взагалі... ПОШТАЛЬЙОН. Ви, Крюкін, ще раз таке спляшете, я міліцію викличу. (Виходить).

—... Якщо тебе цікавить справжня історія, мале, йди до того, хто жив у ті часи. — Але це просто думка, не факти. — Точку зору і створюють усі факти, разом узяті.