людина

- Коли ми домовлялися? - Вчора. - Вчора мене не було вдома, я був у Дубліні! - Не моя вина, що ти не слухав.

Я не бачу тебе, але я знаю, що ти тут. Відчуваю. З самого приїзду я відчуваю, що ти бовтаєшся десь поблизу. Хотів би я побачити твоє обличчя, зазирнути тобі у вічі, сказати тобі, що тут добре. Добре просто до чогось торкнутися. Ось прохолодно, приємно... Покурити, випити кави. А зробити це одночасно – просто фантастика. Або малювати: знаєш, береш олівець і проводиш жирну лінію, а потім – лінію тонша, разом виходить красиво. Або коли замерзли руки, потираєш їх, дивись, це здорово, так приємно! Стільки чудових речей! Але ти не тут, це я тут. Хотів би я, щоби ти був тут. Хотів би, щоби поговорив зі мною. Тому що я друг. Companero!

— Ніколи не думав, що Господеві притаманне почуття гумору, — зауважив отець Стоун. — Той, хто створив качконоса, верблюда, страуса і людину? Та киньте!

Щоб комусь співчувати, треба спочатку самому щось відчути.

— А що ти хочеш зробити перед смертю? - Жити. Цього мені вистачить.

Дивно, але період швидкого дорослішання у мене припав на вік від 15 до 22 років.

Без зимових морозів нема радості від весняного тепла. І, до речі, морозами також можна насолоджуватися.

Вина за злочин лежить не тільки на злочинці, але на всіх тих, хто створює умови, за яких злочин стає можливим.

Тільки порожні і дрібні люди можуть залишатися марними, а великі розумові сили неодмінно приносять користь, навіть своїми помилками.

День видався такий, коли і на думку не спадає замислюватися про сенс життя.