сум

Люди думають, що перше кохання — суцільна романтика і немає нічого романтичнішого за перший розрив. Сотні пісень склали про те, як якомусь дурню розбили серце. Ось тільки вперше серце розбивається найболючіше, і гоїться повільніше, і шрам залишається найпомітніший. І що у цьому романтичного?

І вона починає плакати. Не тому, що їй сумно, а для того, щоб упоратися з усім цим. Сльози — це ж рідина, вони допомагають переварити кам'яну погань, і тоді вона знову може дихати.

— Отже, сум — це місце? — Так. Іноді люди мешкають там роками.

Стояли останні дні вересня, коли без жодних видимих ​​причин життя стає таким сумним.

Що може знищити будь—яку людину — це черв'я сумнівів, бажання погодитися з обвинувачами, щоб домогтися їхнього розташування.

Не бійся. Я нікому нічого не скажу і не зачеплю його. Я не хочу завдавати тобі нового суму. Хоча, можливо, зі мною ти була б щасливішою навіть за морем. Але від долі не втечеш. У нас кажуть: чуже лихо може стати і твоїм. Я не хочу, щоб ти плакала, розумієш?

Самотність схожа на розпач — від нього немає ліків.

Я не маю на увазі, що тобі треба їхати на Афон і ставати ченцем. Втім, якщо Господь покличе тебе, це буде чудово. Але не це головне. Не треба йти в ченці тому, що ти самотній і це пригнічує. Всі ми в цьому світі самотні — і одружені, і неодружені. У кожному разі кожен із нас живе наодинці зі своїм«я». Ти і твоя душа — ви обидва самотні. Але коли ми по—справжньому доторкнемося до Христа, то зрозуміємо: все, що так займає нас у цьому житті, насправді дурні дрібниці, а Єдине, що супроводжує нас у вічне життя, — це Господь.

Ось чому, чому в квітні завжди здається, ще трошки і все нарешті буде добре. І в травні, коли починають цвісти вишні, здається: так—так—так, ось—ось—ось, воно, воно, ще трохи — і... І! Невідомо що, незрозуміло як, невідомо навіщо, але буде—буде—буде, збудеться, і тоді почнеться справжнє життя, зараз і уявити неможливо, яке воно тільки сумувати від того, що ще не почалося.

— Це не твоя справа — злитися на бабусю. — Але що я можу вдієш, якщо все одно злюся. Як можна бути такою божевільною? І чому мені ніхто не розповідав, як усе було насправді? І чому тепер, коли я все знаю, я все одно так шалено за нею сумую?!