життя

— Ти знаєш, чому мені довелося сказати ні, — прошепотів він. - Ти знаєш, що я теж хочу тебе. - Хочеш? - З сумнівом прошепотіла я. - Звісно хочу! Ти дурне, гарне, гіперчутливе дівчисько. - Він засміявся, і потім тихо додав: - Хто ж тебе не хоче? - Начебто позаду мене вишикувалася черга з суперників, що б'ються за місце, тільки й чекають, коли я зроблю помилку і надам їм шанс... - Ти надто бажана.

Втратити батька означає втратити вірного порадника і наставника, того, хто підтримував би тебе, як стовбур — гілки. Втратити матір — це... однаково, що втратити сонце над головою.

- Кас? - Можна я його вб'ю? - Я взагалі все чую. - Ні, він нам потрібний живим... поки що. Ось поверне тобі благодать і зробиш із ним усе, що захочеш. - Хочу вбивати його повільно. - Я сиджу всього за крок від тебе!

Ну, посміхнись, я хочу поцілувати тебе в посмішку.

Гарне око має все бачити. Коли правду кажуть, бачить. Коли правду приховують – бачить. Розумна мова про все мовчить.

Я не маю часу. Я не маю часу турбуватися через те, як це сталося. Сталося – і сталося.

Не можна нескінченно випробовувати долю, задаючи їй каверзні питання, і розраховуючи отримувати ті відповіді, які тебе влаштовують.

Скільки занепокоєння з цими поїздами. Вони втілюється нам загроза повної, невідворотної невдачі. Крім того, в них брудно, галасливо, дуже багато чужих, незнайомих людей, у них переконуєшся, що життя сповнене прикрих несподіванок: балакучих супутників, дітей...

— Карле, що з тобою? Ти захворів? — Щось із животом просто. У тебе є щось? Бісептол? — Або ціаністий калій.

- Сподіваюся, ти пам'ятаєш, хто він? Він обрізав людям вуха та язики. - Я пам'ятаю, хто він! — Проблема роботи під прикриттям полягає в тому, що важливо пам'ятати, хто ти.