час

Люди загалом і цілому переживають свою сучасність хіба що наївно, не віддаючи належне її глибинному змісту.

Колись у мене був друг. У дитинстві ми бігали разом, і я думав, що ми схожі. Але коли ми виросли, виявилося, що це не так. А тепер вона намагається розірвати світ на частини, а я біжу надто повільно і не встигаю його зібрати.

- Ти неймовірно швидкий і сильний, у тебе бліда крижана шкіра, твої очі змінюють колір і іноді говориш так, ніби ти з іншого часу. Ти ніколи не п'єш і не їж, ти уникаєш сонця... Скільки тобі років? - Сімнадцять... - І давно тобі сімнадцять? — Так... — … я знаю, хто ти! — Скажи... голосно... скажи... — …. Вампір. — Ти боїшся?.. — … Ні! — То задай своє головне запитання: Що ми їмо? — Ти не вб'єш мене! Куди ми йдемо? - За кордон хмар! Ти побачиш, який я при світлі сонця...

Скульптуру починають не для того, щоб досягти успіху. Художник не може інакше, потреба ваяти сидить у тобі, якийсь демон переслідує і виводить тебе доти, доки ти його не задовольниш. Твір виношуєш у собі, поки від нього не звільнишся. На деякий час втихомирюєшся, потім все починається спочатку.

Я шукаю того, хто схожий на вікно, відчинене на морі. Навіщо мені дзеркало із власним відображенням? Воно переповнює мене тугою.

Сумно я дивлюся на наше покоління! Його прийдешнє — чи порожньо, чи темно, Тим часом, під тягарем пізнання і сумніву, У бездіяльності постаріє воно.

Ну і зрештою, чи варто було?... Господи Боже... Як непоправно пройшло моє життя. Я навіки залишився в останньому дні літа, мене забули на вулиці, і ніхто не відчинить мені двері. Повірте, свою частку горя я отримав з лишком. Більшість людей будують плани, а життя просто минає. За свій вік я розкидав частинки мого серця по всьому світу, а того, що залишилося, ледве вистачає, щоб жити. Але я намагаюся посміхатися. Я знаю, що мої бажання набагато перевершували мої можливості. Мене більше не чекають ні білі коні, ні гарні жінки.

- Насолоджуйся цим моментом, Флопсі. Мене у твоєму віці до міста не возили. - Що? Та ти ж була у моєму віці три вулиці тому! - Як же летить час...

Ми заробляємо час і витрачаємо його.

— Якби тільки дощ перестав бити мене по голові, — заговорив Пікар. — Хоч на кілька хвилин. Просто щоб я згадав що таке спокій. Він стиснув голову обома руками. — Пам'ятаю, у школі за мною сидів один нелюд і щипав, щипав, щипав мене кожні п'ять хвилин. І так весь день. Це тривало тижнями, місяцями. Мої руки були в синцях, шкіра здулася. Я думав, що збожеволію від цього щипання. І він мене довів. Скінчилося тим, що я справді розлютився від болю, схопив металевий трикутник для креслення і мало не вбив цього виродка. Мало не відтяв йому голову, мало не виколов очі, мене ледве від нього відірвали. І весь часкричав: Чого він до мене пристає? Господи! — Тремтячі руки все дужче стискали голову, очі були заплющені. — А що я можу зараз зробити? Кого вдарити, кому сказати, щоб перестав, дав мені спокій? Дощ, проклятий дощ, не дає перепочинку, щипає і щипає, тільки й чути, тільки й видно, що дощ, дощ, дощ!