Записки українського самашедшого

У нас тепер така Свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, Свобода невігластва, Свобода ненависті до України...

Глобалізація глобалізує всі проблеми, і ні одної не зменшить. Зменшиться тільки роль держав, деякі скотяться по цьому глобусу, як сльоза.

Мені обридли конфесії з політичним підтекстом. Московський патріархат, київський патріархат. Один всія України, і другий всія України. В очах двоїться — хто ж із них усіїший?

Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькала національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.

проблеми ж — як Божевілля. Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані — то вже навік.

Огидна річ — наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.

Кожному поколінню сняться свої кошмари.

жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитися так само.

Потроху приходять відповіді на моє резюме. Є з Москви, є з Німеччини. Навіть з Голландії. І жодної з України. Отже, я не потрібен тут. Пора подивитися правді у вічі — я тут не потрібен!

Десять років державі, стільки депутатів і партій, патріотів і лідерів, а ні засад, ні цінностей, ні ідеології. я не знаю, це якийсь диявольський план чи просто так вийшло?