сум

Але тільки бережися самотності, це небезпечна компанія для людини.

Раджу вам також виявляти всіляку повагу до людей багатих і благородних, але не варто сліпо дотримуватися їх наказів. Майте свою голову на плечах, судіть тверезо, але вголос своїх сумнівів і суджень намагайтеся не висловлювати.

Друзі, дамо обітницю бути разом у цей час, У веселощі на смуток спільно озброївшись.

Пригода! Люди говорять про нього як про щось варте, тим часом це всього лише суміш з поганого харчування, постійного недосипання і абсолютно незнайомих людей, які з незрозумілою наполегливістю намагаються встромити в різні ділянки вашого тіла всякі загострені предмети.

Сум — це безглуздо. Я вибираю небуття. Це не краще, але смуток – це компроміс. А мені потрібне все чи нічого.

Сумно... Душевні муки Серце терзають і рвуть, Часу нудні звуки Мені зітхнути не дають. Ляжеш, а гірка дума Так і не божеволіє... Голову кружляє від шуму. Як мені бути? І сама Моя знемагає душа. Немає втіхи ні в кому. Ходиш ледь дихаючи. Похмуро і дико іншому. Частка, навіщо ти дана! Голову ніде схилити, Життя і гірке і бідне, Тяжко без щастя жити.

Гроші, скажімо, у мене швидко закінчуються, самотність – ніколи.

ЛЮДСЬКІ ДРУКИ: Смуток від того, що могло б бути

Як дивно: у цих сліпих, які втратили зір на війні, рухи інші, ніж у сліпонароджених, — стрімкіші і водночас обережніші, ці люди ще не набули впевненості довгих темних років. У них ще живе спогад про фарби неба, землю та сутінки. Вони тримають себе ще як зрячі і, коли хтось звертається до них, мимоволі повертають голову, наче хочуть подивитись на того, хто говорить. У деяких на очах чорні пов'язки, але більшість пов'язок не носить, ніби без них очі ближче до світла та фарб. За опущеними головами сліпих горить блідий захід сонця. У вітринах магазинів спалахують перші вогні. А ці людиледве відчувають у себе на лобі м'яке та ніжне вечірнє повітря. У важких чоботях повільно бредуть вони крізь вічну темряву, яка хмарою обтягла їх, і думки їх завзято й сумно вязнуть у убогих цифрах, які для них повинні, але не можуть бути хлібом, дахом і життям. Повільно встають у потьмянілих клітинах мозку привиди голоду та потреби. Безпорадні, сповнені глухого страху, відчувають сліпі їхнє наближення, але не бачать їх і не можуть зробити нічого іншого, як тільки, згуртувавшись, повільно крокувати вулицями, піднімаючи з темряви до світла мертвенно-бліді обличчя, з німою благанням спрямовані до тих, хто ще може бачити: коли ж ви побачите?

Ми часто вважаємо "досвідом" ні що інше, як суму наших поразок.